Ще не загоїлись рани в серцях українців, а ворог знову не залишає нас у спокої…
Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не буде відбудована наша вільна Україна. Оглядаючись на події 20 лютого, коли у вічність відійшла «Небесна сотня», а Україна очищалась у вогні, запитую Тарасовим: «За що?... Кати знущаються над нами».
У понеділок 25 лютого у місті Хирові зібралося віче, на якому о. Іван Гальо, який був учасником доленосних подій нашої України, поділився болем свого серця від пережитого і запропонував випускникам замість «Стоднівки», яка зараз є модною у школах відвідати трагічні місця, на яких гинув цвіт нації. За те, щоб ми, українці, жили гідно.
Організацію поїздки о.Іван взяв на себе. І ось вже 27.02 група із 65 осіб – випускників, вчителів, батьків на чолі з директорами з обох Хирівських шкіл, мчала потягом до столиці України. Зранку Київ зустрічав нас гарною погодою, а в кожного у серці горіло бажання віддати шану героям «Небесної сотні», доторкнутись до сторінок історії нашої держави.
У групі було двоє учасників подій 20 лютого – о.Іван Гальо, парох с.Велика Сушиця, житель нашого містечка, Дорошенко Олександр Лукашович – вчитель історії Хирівської школи-інтернату, це були наші гіди.
Олександр Лукашович по дорозі розповідав історію міста Києва. Перша наша зупинка – Національний університет Тараса Григоровича Шевченка, пам’ятне фото на згадку і складання шани Кобзареві. Вдивляючись у скульптуру розумієш: «Господь дав Шевченкові велике серце, а він наповнив його великою любов’ю до України». Продовжилось наше знайомство з містом Володимирським собором, Золоті ворота, Софіївський собор, Михайлівський собор, в якому знаходили притулок наші герої і місце …, яке і досі стоїть перед очима. О.Іван розповів про журналістів, які готуючись до ефіру хотіли повідомляти про 12 вбитих, а їх на той час на подвір’ї Михайлівського собору було 22, (зараз ми усвідомлюємо, що таке інформаційна війна). І ось наша група зносить свої молитви за душі «Небесної сотні», а перед очима оживають події з екранів телевізора. А ось тут, під ялинкою, лежав Богдан Сольчаник. Уява малює всі ці події, а серце щемить від болю. А в думці питання, яке вже тиждень не дає спокою: «Чому? Як так могли вчинити?». Засвітили лампадки, і кожен був занурений в себе, слова в цьому святому місці, скропленому кров’ю героїв, були зайві. Дорога наша пролягала до майдану. Гіди говорили в рупор про всі 3-місяні події, тому багато перехожих з цікавістю слухали, зупиняючись біля нас.
Вже був полудень, коли ми завітали до нашої Старосамбірського намету №19, що знаходиться біля самого «Глобуса». Побачили ми побут тих відважних людей, яким не байдужа доля України. Діти розповідали, що і їх батьки, вчителі були тут, є частинкою сучасної історії. Пригостили нас волонтери теплим чаєм, такого смачного чаю я ще не пила (можливо, це смак революції?). Хотілось би віддати шану тим людям, які впродовж трьох місяців готували їжу, роздавали її майданівцям, за їх жертовність, люб’язність, усмішку. Хай Бог їм воздасть нагороду. Наша група брала участь у молебні до Пр. Богородиці за кращу долю України, який служили священики різних конфесій. Ми відчували силу цієї молитви і єдність церкви, у цей нелегкий для країни час.
Наша дорога простягалася на вулицю Грушевського, біля стадіону Лобановського. Барикади, гори шин, катапульта і квіти, квіти, море квітів, які несуть кияни і гості міста, вшановуючи пам’ять загиблих. Якась жіночка пригощає зі сльозами на очах всіх перехожих печивом зі словами: «Помяните моего Вадима». І знову серце пронизує біль. А далі прямуємо біля Будинку Уряду, віддаємо шану хлопцям Самооборони гаслами: «Слава Україні! Слава нації! Україна – поняд усе!». І навіть потрапляємо під об’єктив журналістів 5 каналу. Ми стали свідками історичної роботи парламенту, коли вибирали прем’єр міністра. Арсеній Яценюк складав свої депутатські повноваження, дякував за довіру, і обіцяв служити українському народу (дай Боже, щоб через певний час, вони не забували про свої обіцянки і були вірні народу України).
Банкова, адміністрація Президента. Самооборона несе варту, невеличкими групами нас пропускають до будинку, щоб ближче побачити місце, де «тяжко» працював наш гарант. Була третя година і на Банковій линув гімн України, і гасла свідомих українців, для яких Україна а теперішній час стала ніби членом кожної сім’ї.
А зараз проходимо вулицю Інститутську, яка потопає в квітах і фотографіях «Небесної сотні» і знову молитва лине до небес. До панахиди, яку служив о.Іван прилучається о.Микола Витівський, який вкінці виголошує змістовну проповідь, небайдужі люди стають учасниками спільної молитви. Маємо трохи часу, щоб роздумати ще раз над усім пережитим, тими хлопцями, яких відстрілювали, наче звіра, лише за те, що вони любили Україну понад усе. Поволі проходимо той шлях, яким ранених, а може й неживих, несли на Майдан.
І знову біль, і знову сльози і віра в те, що Україна воскресла. Ще кілька годин на Майдані, участь в Ісусовій молитві …
Не раз мені чоловік говорив: «Дух Майдану треба відчути» і я дякую Богу, що мала можливість його відчути. Це дійсно освячене місце кров’ю наших героїх, любов’ю усіх українців. Ми – нація, вільна, горда.
Адміністрація Хирівської школи-інтернату Владики Івана Хоми, Хирівської середньої школи, випускники, батьки, вдячні о. Івану Галю, за організацію екскурсії «Слідами пам’яті».
Сподіваємось, що в історії нашої держави будуть тільки радісні і світлі дні: «І на оновленій землі, врага не буде, супостата…».

Класний керівник 11-А класу Хирівської школи-інтернату
Оксана Бербих.